Поточний № 5 (1432)

20.07.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Час рікою пливе...


28.06.2024

«Час рікою пливе, як зустрів я тебе» – ці слова відомої пісні Миколи Гнатюка спадають на думку при згадці про те, як вперше познайомився з Ніною Миколаївною, мамою моєї блакитноокої Світлани. Саме тоді, на початку літа 1987-го, повідомив про свій намір одружитися своїм батькам – Вірі Григорівні та Петру Яковичу.
На той час я вже  відслужив в армії, завершив навчання в університеті та майже рік відпрацював за направленням у районній газеті «Дніпровська зоря».
 
І хоча дружині ще залишався рік навчання в університеті, остаточно вирішив, що Світлана – саме та людина, з якою пройду усе своє життя. Хотілося щодня бачити її неповторні очі та неймовірно лагідний голос. Вже наступних вихідних разом з батьками відправилися електричкою до Дніпродзержинська (нині – Кам’янське) для знайомства зі Світланиною мамою.
Добралися до затишного двору цегляної п’ятиповерхівки на вулиці Москворецькій. Двері квартири відчинила Ніна Миколаївна. Її очі випромінювали доброту і щирість. Подумалось, що у такої людини можуть бути лише гарні діти. І це дійсно так. Вже пізніше познайомився з Григорієм, братом моєї Світлани. Надзвичайно коректний, спокійний, розважливий. 
Шкода, що до того часу не дожив тато Світлани – Марко Григорович. Його довелося  мені побачити лише на фото. Тривалий час він працював начальником цеху на одному з промислових підприємств міста, весь віддавався роботі. Був відомим у Кам’янському раціоналізатором. Але часто, аби затвердили рацпропозицію, мусив дописувати у співавтори ще кількох своїх колег-інженерів. Не любили тоді, аби хтось виділявся та заробляв великі гроші. На жаль, Марка Григоровича не стало після тяжкої хвороби, коли йому було всього 57 літ…
У день заручин Ніна Миколаївна та мої батьки ще раз пересвідчилися у наших почуттях і благословили нас, за що їм дуже вдячний.  З того часу пройшло рівно 37 років. 
Після нашого весілля Ніна Миколаївна ще кілька років працювала медсестрою. Але лікувала вона не лише амбулаторних хворих, а й весь свій під’їзд, навіть будинок – у будь-який час до неї могли звернутися сусіди по допомогу і ніколи не чули від неї відмови. Комусь треба були ліки, комусь – ін’єкції. Вже після пенсії підшукали для Ніни Миколаївни обмін квартири у Дніпрі. І ось вже 30 років вона – жителька обласного центру. Краще і для неї, і для нас – її дітей, Світлани та Григорія, невістки Ірини, онучок Яни та Жені, правнучки Ані.
І  тут, на новому місці, вона стала для сусідів «швидкою допомогою»:  комусь – уколи, іншим – доньку до дитячого садочка відвести, малого Сергійка доглянути.
Сама дитина війни, яка забрала у неї тата, що поліг у боях під Москвою, Ніна Миколаївна і подумати не могла, що доведеться побачити це жахіття знову. 
Досі добре пам’ятає, коли під час Другої світової війни до них у сільську хату у П’ятихатському районі зайшла заночувати група німецьких солдат.
«Були вони, як хлющ, мокрі, – пригадує вона. – Стали, так і спали стоячи до самого ранку. Але дітей, жінок не зобижали.  Що ж творять росіяни: вбивають мирних людей ракетами, шахедами. Не по-людськи це, ніколи зло не переможе добро. Шкода наших Героїв, зовсім молодих хлопців, які гинуть за нас, за рідну землю…»
Мені поталанило: все життя  займався улюбленою роботою, весь час мене надихала кохана Світлана – однодумиця, дружина, хранителька домашнього затишку, завжди відчував підтримку рідних і близьких людей. На жаль, моїх батьків вже немає на цьому світі. Але впевнений, що вони, як і ми, радіють, що Бог послав нашій дорогій Ніні Миколаївні вже 90 років життя. Непростого, але наповненого любов’ю і  щирістю до людей.
30 червня Ніні Миколаївні – 90. Тож бажаємо нашій ювілярці довгих років життя і доброго здоров’я. Нехай їй завжди посміхаються зорі. Нехай вона ще довго радуватиме нас усіх своєю цілющою енергетикою і пухкими варениками на пару.
Многая літа, наша імениннице,  ніжна матуся і любляча бабуся.
 
Олексій ГУДЕНКО.