Поточний № 16 (1404)

06.10.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Душа «Робіна» зіркою світить з небес


07.10.2020

Уже шість років немає Євгена. Немає прекрасного хлопця, що не падав духом навіть тоді, коли неймовірно важко було всім. Поліг Герой у бою під Вуглегірськом у неоголошеній війні. Коли доторкнешся до цієї короткої, всього двадцяти двох років біографії, неодмінно доходиш висновку, що гірка доля ніби навмисне вибирала найкращих.
Мармуровий обеліск з висіченим на ньому портретом юнака – символ незгасної пам’яті про воїна. Усі ті, що проходять біля цього пам’ятника, уповільнюють кроки, обов’язково зупиняються, підходять ближче подивитися в обличчя хлопцю, який назавжди залишився молодим.
Женька, Женя – так звали його однолітки, а у шкільному журналі він був Корнієнко Євген.
 Сьогодні височіє Герой на обеліску. Орден «За мужність» ІІІ-го ступеня, висічений на формі десантника на тлі Державного Прапора України та дві дати, немов гучний постріл на обеліску: 05.03.1992–12.08.2014 і напис: «Загинув в АТО біля міста Вуглегірськ». На могилі Жені завжди багато квітів. І  хто-небудь обов’язково поставить баночку згущеного молока, яку він так любив. 
Двадцятидвохрічний воїн Євген Корнієнко посмертно нагороджений орденом «За мужність», орденом «За оборону країни», медаллю «За відвагу», відзнакою «За заслуги». І це не єдине, що залишилося на згадку про нього. Високий статус нагород, але ще вище – пам’ять, яку Женя лишив про себе для батька, двох сестер та брата, рідних і близьких, для земляків та своїх однолітків, яким не довелося пройти випробування в АТО, для учнів Підгородненської школи №1, де навчався і де на парадному фасаді 6 травня 2016 року відкрито меморіальну дошку пам’яті воїна.  Тут завжди живі квіти.
 
ВІН МРІЯВ ЖИТИ
Працюючи вчителем фізкультури, я познайомився з Євгеном у вересні 2005 року, коли він став учнем 8-А класу Підгородненської ЗОСШ №1. Як зараз пам’ятаю, в строю стояв худенький, симпатичний, невеликого зросту юнак. Яким він був?  Пригадуєш – ніби нічого незвичайного. Хлопець, як хлопець. У школі у відмінниках і хорошистах не ходив, вчився посередньо. Любив  футбол і баскетбол, захоплювався плаванням. Весельчак по життю. А його посмішку запам’ятав кожний. Без неї не можна уявити хлопця. Він ніколи не сумував. Дружба зі спортом загартувала його як морально, так і фізично і подружила мене з ним.
Після закінчення школи наша дружба продовжилася. Женя вступив до Дніпропетровського індустріального коледжу, і його мрія стати електриком стала здійснюватися. По п’ятницях заняття в коледжі закінчувалися раніше, і юнак часто ходив в рідну школу на секцію баскетболу. Одного разу вже після занять Женя несподівано для мене у відвертій дружній бесіді розповів мені про всі таємниці своєї важкої долі. Коли не стало мами, йому було всього 8 років. Він навчався в СШ №142 м. Дніпропетровська. Всі турботи по вихованню хлопчика лягли на плечі його бабусі  Раїси Максимівни Шенкляр. Влітку 2005 року сім’я Жені переїхала у зведений  батьком будинок у місті  Підгородне. 
А потім сімейні обставини склалися так, що Женя один жив близько трьох років у великому двохповерховому будинку, де не були до кінця вирішені проблеми з опаленням. Виручав електрообігрівач. Мені стало зрозуміло, чому він  так мріяв стати електриком. Закінчивши коледж, Женя сам приймає рішення йти до армії. Службу проходив в навчальному центрі «Десна» й у військовій частині в Мукачеві на посаді механіка-водія. Повернувшись з армії, швидко влаштувався на роботу електриком в будівельну фірму.
   Моя остання зустріч з хлопцем була випадковою, в громадському транспорті. І короткою – протягом чотирьох трамвайних зупинок. Про що він мріяв у свої 22 роки? Ну, звичайно ж, не про війну. Хотів добудувати будинок, отримати вищу освіту, створити сім’ю, в перспективі купити автомобіль. І працюючи, Женя  почав здійснювати свої мрії. Потиснувши один одному руки, ми розлучилися. Тоді ніхто з нас не знав, що назавжди...
 
ОСТАННІЙ БІЙ…
Ще на строковій службі однополчани запам’ятали Женю веселим, надійним, завжди чимось захопленим. З таким запросто можна йти в розвідку. Не підведе. І час цей настав. Женя без коливань добровільно відправився в зону АТО наприкінці березня 2014 року. Там був він майже 5 місяців. Через місяць  Євген сказав: «Хто не служив в АТО – нехай радіє. А хто служив – нехай гордиться. Кому судилося загинути – нехай живе у вічній пам’яті». Ті, що служили поруч з ним, розповідали, що Женя ніколи не ховався за спинами товаришів і чесно виконував усі поставлені командиром завдання. Я розшукав командира взводу дніпровця Максима Гарманова, у підрозділі якого служив Євген. За його словами, це був досить жвавий, позитивно налаштований хлопець, з ним було цікаво поговорити. Женя був майже рівний за віком з командиром і швидко став другом Максима. Командир настільки був упевнений в Євгені, що тільки йому довіряв свою табельну зброю. За штатом Женя був механіком-водієм, але через обмаль техніки ще й виконував обов’язки стрільця. Зі своїми обов’язками успішно справлявся. Особливо знадобилася для підрозділу Євгенова цивільна спеціальність електрика: зарядка радіостанцій, мобільних телефонів, підведення електрики в намети – все це вирішувалося дуже швидко й професійно. Електрик Женя швидко став найпотрібнішим воїном у батальйоні.
Війна – це час між життям і смертю. І саме вона змушувала дорослішати з кожним боєм. За розповідями командира, у Жені  таких боїв видалося три.  А 12 серпня 2014 року був четвертий  - останній.
 Євген у складі дев’ятої роти відбивав блокпост у Вуглегірську. Після виконання бойового завдання десантники вже готувалися повертатися в Дебальцеве, підрозділ почав перегруповуватися, але тут потрапив під прицільний мінометний вогонь противника. Один зі снарядів розірвався в 20-ти метрах від Жені. І, як на зло, один маленький осколок потрапив Жені прямо в серце. Смерть була миттєвою…
 
«РОБІН» НАЗАВЖДИ
Кращий друг Євгена  Денис Ухань із Новомосковська і зараз на кожен дзвінок відповідає. Женя запрошував товариша в гості в Підгородне, домовлялися перед зустріччю зателефонувати. Ось йому і здається, що це дзвонить «Робін». Такий позивний Женя отримав від Дениса через особливу ​​форму із зеленим відтінком, за мудрість не по роках, за благородну, як у Робін Гуда, душу. А ще на нього, як на самого себе, завжди можна було покластися.
Поранений і контужений в тому бою, павлоградець Артем Бакала, який був поруч із Женею, теж зі смертю «Робіна» ніяк змиритися не може. Артем приїжджав до мене в гості, подивився мій фільм про друга і відновив у пам’яті останні хвилини життя однополчанина. Розлучаючись зі мною, Артем зазначив, що до війни і загибелі товаришів звикнути неможливо. Втрачати дійсно страшно. Як і не виконати бойове завдання, від успіху якого кожен раз залежать сотні життів. Забути Женю не можна. Тільки ні-ні, та  й сколихне спокій нічна тиша, яка, всупереч всім старанням забутися, знову й знову прокрутить знайомий до болю сюжет загибелі товариша...
Тепер душа «Робіна» піднялася високо в небо й безіменною зіркою дивиться на всіх нас, що залишилися на землі... Нехай вона знає: ми його розуміли, поважали, цінували, любили... Ми його пам’ятаємо! 
 
НЕ ПРОЩАЮЧИСЬ, ПІШОВ НА НЕБО
«Для меня мир – это те, кого я люблю. Без них не будет мира», – це слова Жені Корнієнка на сторінці в соцмережах. 
На фото щасливий хлопець у футболці з написом: «Не журись, козаче, хай твій ворог плаче». А в своєму останньому пості 21 липня 2014 року Женя написав: «Дай Бог, пройти и не сломаться. Дай Бог, увидеть отца и близких. И не забыть, как улыбаться. Дай Бог, еще чуть-чуть продержаться…».
Євген  не зламався. Але побачити батька і близьких йому не судилося – не попрощавшись, пішов на небо ...
Минають роки, але зі світлин мого домашнього куточка пам’яті відкритим поглядом дивиться на світ вродливий юнак. Він міг би вже стати батьком, жити і радіти, як личить людині, але загинув, борючись за чуже щастя, не знайшовши свого. Закінчений мій фільм про Женю «Із землі на небеса». Зібрані сотні його фотографій з дитячих років до останнього фото за годину до загибелі, надрукована книга пам’яті «Солдат АТО», що розповідає про солдата-героя, зібрана і відправлена ​​інформація на офіційні сайти пам’яті загиблих в АТО, проведені уроки мужності в усіх навчальних закладах, де хлопець навчався, змонтовані три відеокліпи  для соціальних мереж, практично до дрібниць відновлена хронологія його життя. Найбільшу допомогу надав мені батько Жені – Анатолій Петрович Корнієнко. Багато фотографій, особисті документи, нагороди та посвідчення до них, спогади про сина – все це, надане мені батьком, і визначило основний сюжет фільму про Женю. 
Після загибелі сина 58-річний батько зайняв місце в десантному строю того ж підрозділу, де служив і загинув син Євген. І практично п’ять років десантники тієї ж 25-ї бригади поважали Анатолія Петровича за мужність і відвагу. Батько, як і син, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня. Тільки син – посмертно. 
Згасла передчасно весна Євгена. Чи думав він тоді про швидке повернення в рідне місто Підгородне? Звичайно, думав. Напевно, мріяв, будував плани й хотів здійснити їх всією душею. Але зрадити, уникнути ризикованої сутички з ворогом або хоча б поберегти себе – не зміг. Адже поруч – товариші, друзі такі ж, як і він. Є військова присяга. Їй він і залишився вірним.
Будь-яка війна – важке випробування. Вона народжує справжніх героїв. Євген Корнієнко – один із них.
…Покладаючи скромні квіти до підніжжя пам’ятника Жені, запалюючи свічку на славу його подвигу і пам’яті, якось сам не помічаєш власних сліз. Тільки тут я розумію, як Женя любив життя, про що мріяв. Але війна – поганий супутник мрії, у неї свій вимір часу. Можливо, тому він поспішав вступити в самостійне життя, ніби знаючи, що часу, відведеного йому, до образливого мало... Небо забрало кращого: життєрадісний, відповідальний, чуйний і дуже совісний хлопець – таким Женя назавжди залишиться в моїй пам’яті. 
Віктор АЗАРОВ,
вчитель.
м. Підгородне, Дніпропетровська область.
 
Впродовж теми
Батько Євгена Корнієнка хоче довести, що Росія - країна-агресор
Анатолій Корнієнко хоче довести, що Росія країна-агресор, і саме вона винна у смерті його сина на Донбасі. Три останні роки батько це доводив у Дніпровському районному суді, і українська феміда стала на його бік. Про це повідомляв сайт 5 каналу.
«Мій син – Корнієнко Євген Анатолійович. Служив у 25-ій повітряно-десантній бригаді. І загинув під містом Вуглегірськ  Бахмутського району», – розповідає чоловік.
Після смерті сина батько  впродовж 5 років воював у складі тієї ж бригади. Зараз Анатолію 63 роки. І Анатолій Корнієнко має намір позиватися на Росію до Європейського Суду з прав людини. Доказів провини Російської Федерації достатньо.  «Щоб європейські країни все-таки теж зрозуміли, що таки Росія почала війну. Рішення просто ухвалити, що Росія напала на Україну, що російська агресія і війна іде в Україні, оце і все, що я хочу», – каже Анатолій Корнієнко.
За словами правозахисниці Марини Кіптіли, є медичний висновок про обставини загибелі, в якому зазначено, від чого загинув Євген Корнієнко, і також є документи, які підтверджують, з якої сторони відбувався обстріл, тобто це все зафіксовано документально.
Скільки українців позиваються до Європейського Суду на Росію, як на країну-агресорку – точної статистики немає. Правозахисниця Юлія Полєхіна говорить про десятки таких позовів від військових, цивільних та колишніх бранців.
«Документування порушень прав людини – це в першу чергу  не розслідування, це саме фіксація вже існуючих порушень для історичної правди. Тобто ми маємо це знати, ми маємо це розповсюджувати, ми маємо про це говорити і не прощати. І люди, які в цьому винні – мають бути покарані», – переконана правозахисниця Юлія Полєхіна.