Поточний № 4 (1431)

29.03.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Нас ніхто не питав»


20.02.2014

НЕВТОМНИЙ час вже відміряє чверть віку відтоді, як радянські солдати залишили Афганістан. Це була остання кривава багатолітня війна, розв’язана тоталітарним комуністичним режимом. На ній серед інших навічно залишилися і близько чотирьох тисяч українців… У тодішніх кремлівських керманичів не здригнулося серце посилати сотні тисяч чужих, не власних дітей на каліцтва і смерть. За що вони полягли? За чию свободу? Поза сумнівом, за нашу з вами і волю прийдешніх поколінь. Бо саме після афганських та чорнобильських трагедій остаточно стало зрозуміло, що українці більше не терпітимуть криваве імперське ярмо. І сьогоднішні події на Майданах України це підтверджують.

Та перед афганською були й інші війни на чужій території, правда про які в колишній імперії так само ретельно приховувалася. І про радянську окупацію Чехословаччини 45 років тому – теж. Сьогодні про неї розповідає житель Царичанки, колишній єфрейтор 86-го окремого радіотехнічного батальйону зв’язку протиповітряної оборони Микола Грисенко:
- Після призову до армії у 1967-му служити довелося у польському містечку Стшегом. Про Празьку весну 68 – го і те, що Чехословаччина почала тоді реформи і стала віддалятися від соціалістичного табору, ми не знали. Нам сказали – треба допомогти чехословацькому народу, бо його задушить контрреволюція! Нас ніхто не питав – чи хочемо туди йти, чи ні. Ми вважали, що разом з німцями, поляками і болгарами рятуємо чехів і словаків…
Операція «Дунай», або окупація Чехословаччини країнами Варшавського договору, готувалася кілька місяців. Вночі 21 серпня 1968–го року радянські пасажирські літаки над усіма чеськими аеродромами одночасно попрохали «вимушену посадку». Після її дозволу і приземлення з літаків вибігли наші десантники і захопили диспетчерські аеродромів тощо. Далі одразу човниковими рейсами почали приземлятися наші військово-транспортні літаки з десантниками, які брали найважливіші об’єкти. О четвертій ранку чеський уряд був заарештований, а основні державні і воєнні установи до 9 – ої ранку блоковані.
Всього в операції брали участь до 500 тисяч чоловік, 5 тисяч танків, 22 авіаційних і вертолітних полки тощо. На танках і бронетранспортерах були нанесені білі полоси, всі інші підлягали нейтралізації. Наземні війська заходили в Чехословаччину з Польщі, Української РСР і Угорщини. Наша частина разом з польською на автомобілях «Урал» рухалися в напрямку містечка Чеське – Будійовіце, неподалік Австрії та ФРН. По дорогах стояли натовпи людей, кричали «Ви – вороги!», протестували. Люди чинили пасивний спротив – міняли дорожні знаки з напрямком руху, знищували таблички з назвами вулиць, не давали військам води і продуктів.
Інколи по наших колонах стріляли з кулемета чи зенітки, тоді отримували відповідь. Першими нам стріляти заборонили, дозволялося лише у разі нападу. У Празі бойові дії були в районі Чеського радіо. Але великих боїв не було. Президент Свобода звернувся по радіо до нації з проханням не чинити опору союзним військам.
Почалася партизанська війна. У Празі, наприклад, кількох наших хлопців дівчата заманили на темну вулицю, де на них напали чехи з ножами… Там постраждав мій друг Віктор Гусак з Тернівки, його полоснули по животу, але пощастило вижити. А Микола Шевченко, добрий товариш з Києва, чемпіон Північної групи військ з боксу, загинув. Його машина зірвалася у провалля і вибухнула… Гинули і регулювальники, які певний час залишалися самі, їм вирізали зірки... Були і загибелі від необережного поводження зі зброєю, адже кожен солдат мав автомат з патронами, бойові гранати тощо, а не всі були навчені безпечному поводженню зі зброєю.
Довелося регулювати дорожній рух і мені. Одного разу на мене ззаду направив «Татру» розлючений чех, я ледь встиг виплигнути з-під коліс… Мої товариші з автомобіля неподалік вже схопилися за автомати, подумали, що я не встигну зреагувати на небезпеку. А ще раз був сам, підійшли двоє чехів, а поруч стояла ціла група… Ще в технікумі я займався боротьбою, спортом, тому знав, що з двома справлюся. Але ж інші… Обстановка була дуже напруженою, почали лунати образи, мусив не мовчати і я. На щастя, під’їхав наш автомобіль, і натовп відійшов.
Більше подібних випадків зі мною не траплялося. Ми, радіотехніки, стояли в лісі і несли свою службу – дивилися за небом, або «тримали ключі від неба». А піхота, десантники постійно були серед місцевих жителів, їм було важче. Коли через три місяці поверталися назад, теж провокації були, протести. Могли, наприклад, дати отруєні воду чи вино. Та хто ж і де окупантів любить? – щиро усміхається Микола Архипович, пригадуючи нелегкі шляхи армійських буднів. Все пережите тоді сприймається ним тепер вже дещо по-іншому.

НЕ МЕНШИЙ ЗА ВІЙСЬКОВИЙ ПОДВИГ
Як не дивно це звучить, сьогодні Микола Грисенко вважає, що у мирний час йому вдалося проявити набагато більше звитяги, ніж під час військової операції в чужій країні.
- У Чехії в нас був наказ «вперед!». Куди дінешся? Треба було вижити, і все. А після армії, де я служив два з половиною роки, у Дніпропетровську мені вдалося врятувати пасажирів трамваю. У 1973-му я навчався на вечірньому відділенні Дніпропетровського залізничного інституту інженерів транспорту, а вдень працював складачем поїздів. Якось після зміни сів на трамвай № 15, стояв на передній площадці. На зупинці Кутова трамвай не зупинився – відмовили гальма. Водій в паніці почала кричати і тиснути на гальма, але нічого не допомагало. Трамвай набирав швидкість на крутому Аптекарському спуску…
І тут я побачив біля водія «черевик» - пристрій для гальмування колеса, добре вмів з ним вправлятися. Думка сяйнула миттєво – спробувати зупинити! Кинувши пакет з конспектами на підлогу, схопив «черевик» і з допомогою сусіда рвонув двері вагона. Встиг подумати – хоч би не защемило одяг дверима, бо тоді втрачу дорогоцінні секунди і трамвай вже ніхто не зупинить… Та обійшлося. Вискочив, зробив сильний ривок, щоб обігнати вагон. А ще треба було дуже точно поставити ручне гальмо. І це мені вдалося. Коли трамвай вже зупинився, вийшли люди, і я повернувся за конспектами, аж тоді відчув величезну психологічну напругу…
Може, і нескромно так говорити, та в душі горджуся собою. В тій ситуації я не злякався, не втратив дорогоцінний час і зробив усе, щоб трагедії не сталося, - підсумував Микола Архипович цю частину розповіді. – Ніде у звітах не зафіксований той випадок, ніхто офіційно мені не дякував, та головне – люди залишилися жити. А у 1996 – му у Дніпродзержинську на вулиці Чапаєва трамвай без гальм, набравши на крутому спуску велику швидкість, злетів з рейок і вдарився внизу в бетонну огорожу, десятки людей загинули. Тоді, мало хто про це знає, двічі ставили «черевик», та обидва рази вагон збивав його. От що вартує в наш час точність…

СПРАВА УСЬОГО ЖИТТЯ
Вимогливість до себе, бажання і вміння дійти до всього у механізованому нашому світі власними руками і головою супроводжує Миколу Грисенка все трудове життя. А почалося все…
… - З романтики, - пригадує Микола Архипович. - Народився я в Першотравенці Магдалинівського району у 1948-му році. Батько працював водієм у колгоспі, мама вчителькою у школі. Тоді Чаплинка ще була річкою, а не болотом, як тепер… Мені, сільському хлопчакові, захотілося стати машиністом поїзда. Рух, простір, романтика… Тому після восьми класів влітку 1963 – го з моїм другом Петром Дубовиком ми вирушили з Першотравенки до Дніпропетровського індустріального технікуму. Після його закінчення у 67 – му нас призвали до армії, і у Чехословаччині наші військові частини розміщувалися поряд. До речі, там було набагато більше людей, ніж в Афганістані. В середині сімдесятих закінчив Дніпропетровський сільгоспінститут за спеціальністю «інженер – механік».
На той час ми із Зоєю Василівною були вже одружені. Сім’я, діти, відсутність власного житла змусили повернутися в сільську місцевість. Кілька місяців трудився інженером-механіком у Михайлівці Царичанського району, потім разом із дружиною у Царичанці, на дільниці Фрунзенської зрошувальної мережі. А коли дільниця стала окремим Царичанським управлінням, працював у ньому начальником відділу механізації. Давали, як тоді говорили, землі воду, а хліб – народу, тож набув чималого досвіду у механізації різних процесів.
Так тривало до 1991- го. Можна було б трудитися і далі, були авторитет та ім’я, але цікавість і вдача Миколи Архиповича взяли, як кажуть, гору. Побачив він у Царичанці поруч із автостанцією колишню занедбану кочегарку, і вирішив зробити в ній олійницю. Чимало праці разом з кількома товаришами на це довелося покласти, пережити найважчий період початку нової справи. Та з часом все стало на свої місця, приватне підприємство «Зеніт» розпочало роботу. Тепер «олійниця біля автовокзалу», як звуть її жителі Приорілля, одна з основних у всьому Царичанському районі. Бо і олія добра виходить, і макуха свіжа є, і працівники чемні з відвідувачами.
Мабуть, мало хто сподівався на те, що після кількох років, покладених на «підняття» нової справи, Микола Грисенко «візьметься» за те, що нікому не потрібне - пластик. Тобто організує у сільській глибинці на околиці сусідньої Іванояризівки невеликий цех з переробки полімерів. Роками виношував цю ідею, спілкувався з однодумцями, вивчав хімічні реакції, дізнавався про новинки галузі в мережі Інтернет… Підшукував обладнання, спеціалістів, разом експериментували. І у вельми нелегких буднях таки досягли результату. З нікому не потрібних пляшок, що засмічують довкілля, в цеху виплавляється продукція, необхідна людям – труби, деталі сільгоспмашин тощо.
Здавалося б, от тепер вже можна й перепочити. Тим паче, що й вік вже дозволяє. Але ж…
- Підібрав обладнання до установки, на якій без доступу повітря можна переробляти полімери і виробляти пічне паливо, - з вірою в нову справу говорить Микола Архипович. – Є пластик з-під олії, різносортиця, брудний пластик, поліхлорвініл тощо, це все ніде в нас не використовується. Тому й захопився цією ідеєю. Директором ПП «Зеніт», де на олійниці, в кузні і цеху полімерів трудяться десять чоловік, тепер працює мій син Павло. А я на заслуженому відпочинку, але допомагаю їм, коли потрібно. Їздив у Хмельницьку область, там вже працює така установка. Та без підтримки влади цю справу важко зрушити з місця. Самих лише узгоджень та погоджень треба цілу купу… Добре знаю одне – після себе нам треба залишити чисту землю. Дивує те, чому влада в цьому напрямку нічого не робить?
Так, у діючої української влади, що проголошувала європейські цінності (а це автоматично означає і чисте довкілля), останні чомусь не на часі. За аналогією з радянською владою там на рукава «своїм» (як раніше фарбували башти) чіпляють однакові стрічки… Тепер, певно ж, не до екології. Обласне ж керівництво, коли вряди – годи відвідує Царичанку, почасти буває і у невеликому цеху полімерів. І щиро захоплюється наполегливістю колишнього воїна – інтернаціоналіста, який прибирає від пластикового засилля українську землю. Та далі захоплень справа поки що не йде. А можна ж було б вельми необхідну справу переробки пластику на належному рівні організувати не лише в Царичанському, а і в сусідніх районах Дніпропетровщини і Полтавщини. Бо там такого точно немає. Микола Архипович вірить, що колись ми прийдемо до розуміння важливості проблеми. І вірить, що нову піролізно-ектифікаційну установку таки вдасться змонтувати…

Григорій МИКОЛАЙЧУК.