16.10.2019
Усю ніч не могла заснути. А вранці зібрала найнеобхідніше з одягу, а також свій портрет, намальований олівцем ще 20 років тому Василем на білому аркуші паперу. Постукала у двері. Зайшла. Сказала, що більше немає сили терпіти жити з нелюбом і тепер будемо з Василем завжди разом. Від несподіванки він розкрив рота. Але нічого не сказав – лише ніжно поцілував.
А все починалося, як у казці. Після випускного вечора ми хотіли подали заяву до РАГСУ. Але жіночка, яка там працювала, гнівно подивилася спочатку на мене, потім на Василя і сказала «Вам ще ляльками гратися, а ви одружуватися. Буде вісімнадцять – тоді і приходьте». Пішли ми з моїм любим, похнюпивши голови. Аж доки не побачили пару голубів. Які ніжні створіння, яка в них висока любов. І знову у нас на серці грала музика. Того дня ми ще довго ходили у райцентрі по парку, а потім знайшли затишне місце, де нікого не було, і дивилися одне одному в очі. І була та мить найщасливіша у моєму житті.
Пройшов рік. Я вступила до педінституту, а мого Василя забрали в армію. Щодня писала йому – за півтора роки 540 листів. Через 9 місяців прийшов мій коханий у відпустку. Такий статний став, ще підріс, змужнів. Це вже не був вчорашній школяр, коли він мене притиснув до себе, серце запалало, і ми переступили через якийсь бар’єр. І були у нас цілунки і не тільки.
Пройшло ще 9 місяців, і 25 жовтня 1998 року мій Василь повернувся додому. Нарешті дочекалася цього дня, приїхала додому з Кривого Рогу, летіла, мов на крилах. У хаті вже повно гостей, родичів. За столом сидить Василь, а біля нього якась білявка. Худюща така, одні очі світяться. Я мерщій до нього, а він якось прохолодно: «Ось знайомся, це Поліна, моя дружина». Від такої несподіванка запаморочилася голова, я не могла зрозуміти, що коїться. В очах потьмяніло...
Прийшла до тями вже у лікарні. На душі такий тягар, життя не миле. В палаті – одна. Чи варто було жити далі, чи може... Через якийсь час зайшов лікар. «Вітаю вас, майбутній мамі не варто так тривожитись, ви тепер відповідаєте ще за одне життя».
Я не буду розповідати, скільки мені довелося пережити, як знущалися наді мною і над моїм сином мої односельці, називаючи сина байстрюком. А Василь зі своєю Поліною прожив всього рік. Вона втекла від нього, оскільки не могла жити «серед замурзаних селюків».
Мій син, Василь Васильович, служить прикордонником. Він охороняє мир і спокій своїх батьків, а також всього українського народу.
А я ніби знову народилася. Я щаслива…
Галина ВІТРЕНКО,
Апостолівський район,
Дніпропетровська область.
Залишить свій відгук