Поточний № 5 (1432)

20.07.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Онукове весілля


28.06.2024

Електробритва раптом шалено загула, затряслась, мало не вирвавшись із Степанової руки і випустивши цівку їдкого диму, замовкла.
- Отакої тобі, перегоріла! – спантеличено промовив Степан, вимкнув бритву і став розглядати в невеличке люстерко сиву щетину на недоголеному підборідді. Не годиться, треба вже якось її дошкребти. Знайшов у шухляді стару, зі сточеним лезом бритву, що колись, ще в 1945-му, подарував йому Іван зі своїх німецьких трофеїв – десь з пів години гострив лезо на витягнутому з штанів паску. Та як не намилював підборіддя, все одно дерла шкіру бритва немилосердно. І все ж від того, що позбавився щетини і ні разу не порізався, Степан аж пісеньку якусь став мугикати.
Коли ж вдягнувся в нову випрасувану сорочку, костюм та ще й стягнув шию смугастою краваткою, на нього з люстерка вдоволено поглядав досить таки симпатичний чолов’яга. Аж сам себе не впізнав. Немов років на десять помолодшав. Хоч під вінець. Ось тільки давлять ноги нові черевики. Та то нічого, заради такого дня можна і потерпіти.
Прискіпливо оглянув невеличку кімнату, поправив на дивані покривало, підсунув під нього свої старі капці і дістав з шафи вишитий Ганною рушник. Розіслав на столі і поклав на нього куплену зранку хлібину. Потім обережно зняв зі стіни ікону і поставив поруч. Так, ну начебто все. О, бач, а про сіль забув! 
Приніс з кухні дрібок солі висипав її в придавлену пучкою ямку посеред хлібини. Вже вкотре повторив все, що мав сказати, і вийшов на балкон виглядати гостей.
На подвір’ї вже панувала весна. З набряклих бруньок старої абрикоси, що так розрослась під будинком, аж гілками мало не сягає його балкону на другому поверсі, ось-ось з’явиться рожевий цвіт. На зазеленілому пагорбку біля двору хлопчаки затіяли якусь невідому Степану галасливу гру з м’ячем. Кізочками стрибали дівчатка на розкреслених крейдою квадратах асфальту. Статечно гомоніли на лавах біля під’їздів бабусі-сусідки. Одна з них, вгледівши Степана, голосно крикнула:
- А чого це ти, Петровичу, як нова копійка вирядився – ану ходи до нас, дай нам на такого кавалера помилуватись!
І, як по команді, всі бабусі повернули до нього голови. Аж не по собі стало Степанові. Хотів було відповісти отій цікавій до всього Марфі, та лиш рукою махнув. Тільки скажи щось, буде сорока допитуватись, що та як? Ось скоро сама про все довідається.
Одна за одною то під’їжджали до двору машини, то від’їжджали, а їх все нема. 
Минула і година, і друга. Попив чаю і знов став визирати. Вже близько третьої години зрозумів, що не приїдуть. Даремно тільки ноги тісними черевиками намуляв. Став, було, перевдягатись, та передумав. Дістав з холодильника пляшечку горілки, сяку-таку закуску, з шафи – дві чарки, поклав все те добро в целофановий пакет і подався з дому.
За пів години був Степан на цвинтарі. Довго шукав, та все ж таки знайшов могилку з металевим хрестом, який сам колись змайстрував.
Витерши спітніле чоло, стиха промовив:
- Ну, привіт, Іване. Як тобі там, не зобижають? О, друже, весна вже почалась, а на могилці твоїй і досі ще торішній бур’ян. Зараз я порядок наведу.
Виривав Степан бур’ян і розповідав товаришу:
- А у нас – новина. Онук мій Петько на твоїй онуці Наталці одружується, весілля сьогодні. У ресторані гуляти будуть. Вісімдесят чоловік запросили. А до мене Петько вчора заїхав та й каже: «Вибачай, діду, не вписався ти у список, не вистачає на тебе місця за столом. Ми з Наталочкою до тебе перед весіллям заїдемо». А чого мені ображатись? Там же, Іване, всі гості молоді, галас, шум і поговорити ні з ким… Чекав-чекав, що заїдуть, щоб благословити, та не дочекався. Ну та й що, діло молоде, не до діда їм сьогодні, видно. А ми, Ваню, ось тут з тобою весілля їхнє відзначимо. Я й пляшечку прихопив. Оце ось твою чарочку біля хреста поставлю, а це мені. Ну, давай, друже, вип’ємо за те, щоб онучата наші в любові та злагоді жили, дітей щоб виростили, онуків хороших діждались.
Випив Степан, Іванову чарку на могилку вилив. І розбалакався, як ніколи. Розповів, що вже й квартира для молодят куплена, і євроремонт там зроблено, що обоє вони працюють у якійсь фірмі, де, Петько казав,  зарплату щомісяця доларами американськими виплачують. А ще пожалівся другу, що йому тепер, як Ганна померла, дуже самотньо живеться. Розказав і про те, що повмирали вже всі його і приятелі, і знайомі, ні з ким у місті словом перекинутись. А син та невістка, як магазин свій на ринку відкрили та забагатіли, зовсім про старого забули, неначе вже його й на світі нема.
Сутеніти стало, коли вицідив останні краплі собі в чарку та на могилку і сказав на прощання:
- Ну, спасибі і тобі, друже, що погомонів зі мною, дав душу відвести. Давай ще по одній за наших Петька і Наталку і піду я, доки видно. Пройдусь мимо ресторану. Там вікна великі. Може, молодят наших побачу…
Володимир НІКОЛАЄНКО.
АВТОР – ВОЛОДИМИР НІКОЛАЄНКО, 
режисер, письменник 
і журналіст, який 
на початку 2000-х років 
працював у редації газети
«Сільські новини». 
Прожив недовге, але яскраве життя –
його зморене серце
перестало битися 5 років тому.
До цього часу наші читачі говорять
про нього, як неперевершеного майстра
літературного слова. 
СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ 
ВОЛОДИМИРУ ГРИГОРОВИЧУ!