Поточний № 40 (1377)

19.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Прости, Господи, за душу убієнну!


10.03.2021

Що може статися, якщо не прислухатися до голосу свого ангела-охоронця

До написання цього листа мене надихнула стаття Ігоря Богомаза «Мій ангел-охоронець» 
у «Сільських новинах за 4 березня цього року. Як же автор мудро розповів про цікаві моменти своєї долі. Напевно ж, це повчання для багатьох людей, які часто-густо не прислуховуються до свого внутрішнього голосу. Свого ангела-охоронця оминав і я, за що поплатився – на схилі літ у мене немає ані сім’ї, ані свого дому, ані здоров’я. 
На початку свого життя у мене було все, як у всіх. Після закінчення середньої школи на околиці Дніпра у 1978 році був призваний на службу у Південну Группу військ, яка дислокувалалася в Угорщині. Тільки там побачив, наскільки наша країна розвиненого соціалізму відстала від своїх європейських сестер – упорядковані міста, затишні селища, облаштовані автотраси. А ще – люди, привітні і усміхнені. 
Після двох років строкової служби захотів ще насолодитися європейським життям. Закінчив школу прапорщиків і повернувся у рідну частину. Згодив побував вдома у відпустці, де одружився на своїй Наді, сусідці, в яку закохався ще у 8 класі.
Її бабуся Катя сиділа на весіллі і не піднімала очей. А згодом заплакала і пішла. Надя тоді побігла за нею, хотіла, аби вона повернулася. А та лише махнула рукою, витерла краєчком хустини сльози і пішла додому. 
Не приїхала вона проводжати онуку і до поїзда. Лише через пів року Надіна мати написала нам у листі, що через тиждень після нашого від’їзду бабуся Катя тяжко захворіла, а ще через тиждень померла у лікарні. Останніми її слова були: «Жалко Надю…». Напевно, то внутрішній голос баби Каті попереджав про неминучу трагедію. Але тоді ніхто на це не звернув уваги.
А далі у нас з Надійкою почалося сімейне життя. Я на службі, вона – вдома. Я в наряді – вона вдома. Я на навчаннях – вона вдома. У нашій маленькій однокімнатній квартирі вона була справжньою господинею – скрізь порядок, а на кухні творила справжні дива: щовечора дивувала мене новими стравами. Нібито все було у нас добре, але Катя нудьгувала і скаржилася на відсутність роботи – вакансії вчителя початкових класів у школі не було, армійська бібліотека теж була укомплектована. На річницю нашого весілля вирішив запросити своїх бойових товаришів – командира роти старшого лейтенанта Кузнєцова з дружиною, замполіта Шеберстова з дружиною, прапорщика, свого земляка Задою з дружиною і ще неодруженого молодого лейтенанта Опришка. В якийсь момент незнайомий голос мені сказав: «Лейтенанта не запрошуй». «Так він же сам, тільки після училища, у гуртожитку», – відповів я. «То твоє горе на все життя», – продовжив невідомий голос. Але тоді я і зробив найбільшу помилку у своєму житті. На відміну від Ігоря Богомаза, не прислухався до голосу ангела-охоронця.
Вже під час застілля у нашій квартирі молодий лейтенант запросив мою Катю на танок, під час якого вони довго про щось розмовляли. Потім лейтенант вже за столом робив Каті всілякі компліменти та хвалив її фірмові страви. А вже пізно ввечері всією компанією продовжили гулянку по вечірньому Будапешту. Далі все було, як завжди. Я на службі, Надя – вдома. 
Пройшло ще пів року. Ми вже збиралися у відпуску, навіть речі спакували. Перед відпусткою мене призначили у наряд – помічником чергового по полку. За ніч ніяких нештатних ситуацій не було, все йшло за планом. О 18-ій годині наряд мав завершитися. А наступного ранку ми з дружиною мали б їхати залізницею додому аж на 45 діб! І тут я згадав, що обіцяв своєму племіннику іграшку – кероване поліцейське авто (у нас таких ще не було).  Зайшов до гарнізонного магазину, і згадав, що гаманець з грошима забув вдома, на столику. «Добре, що був неполік від квартири, – подумав я тоді. – Забіжу за грошима, заодно Надю поцілую». «Не йди, наробиш горя», – знову пролунав голос. Але я знову не звернув на це уваги.
Швидкою ходою дійшов до свого будинку, піднявся сходами на другий поверх, відчинив двері. Але що це? Чи не помилився я дверима? У передпокої стояли чиїсь чоботи, на вішалці – лейтенантська шинель. Я на автопілоті відчинив двері кімнати, а там – Надя у ліжку з лейтенантом, тим, що гостював у нас на річниці весілля. Далі – все, як у тумані. Дістав свій табельний пістолет і встрелив Надю, лейтенант у кинувся на балкон, а звідти стрибнув на землю. Згодом збіглися сусіди. На цьому моя казка скінчилася.
Через дванадцять років тюремного ув’язнення повернувся додому. Але тут вже ніхто мене не хотів бачити. Навіть мої батьки. 
Колишні друзі теж мене сторонилися. Як-ніяк, але клеймо вбивці до мене надійно приклеїлося. І де б я не був, що б я не робив, переді мною Надя, яку я встрелив. 
На роботу взяли лише у місцевий колгосп. Працював добре, згодом мене поставили бригадиром. Одного разу голова колгоспу попросив почергувати на складі: «Михайлич захворів, а ти роботу знаєш», – сказав він мені. І знову голос ангела-охоронця мені каже: «Ні в якому разі не погоджуйся». А як же мені було відмовити голові колгоспу, який не побоявся взяти на роботу колишнього зека.
Пішов я на чергування. Обійшов всі приміщення, перевірив замки. Все в нормі. Присів на стілець. Задрімав. Проснувся вже під ранок, коли побачив міліцейські сирени. Всі складські приміщення були відчинені. Викрали всі запчастини, мастила. На велику суму. Грабіжників не знайшли. Все списали на мене. Нібито це я їм допоміг і відкрив усі двері – жоден замок не був зламаний. І знову мене «упекли» на сім років.
Після другої відсидки ангел-охоронець до мене вже ніколи не приходив. Перестала сниться і Надя. А я у свої 62 роки став 90-літнім дідом – беззубим, безхатнім, безнадійним. То – моя кара за убієнну душу моєї Наді. 
Прости, мене, Господи.
Василь ТКАЧЕНКО,
Дніпропетровська область.