Поточний № 40 (1377)

19.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Таємниці берегів Кільчені


13.10.2020

Наші предки – козаки не замикали на запори власне житло, але знали, що загубити ключі – недобра прикмета
 Після знищення Запорозької Січі, далекого 1777 року при впадінні річки Кільчені в Самару почалось будівництво Південної столиці – міста Катеринослав-Кільченський. Це мав бути град на честь російської цариці. Будівництво йшло швидко. Уже через 7 років там було зафіксовано близько 3575 жителів. Працював цегельний завод, млин, аптека, відкрили двері магазини. Були збудовані дві школи для навчання дітей дворян і міщан. Було споруджено 4 церкви, казарми для військових. У великому бараці жили будівельники. На центральній вулиці виріс ошатний губернаторський дім. Губернатор В.А. Чертков на той час перебрався до нового центру з усіма службами Азовської канцелярії.
Для урочистого відкриття нового міста чиновники мали привезти зі столиці золоті ключі. Мешканці чекали грандіозного свята. Несподівано з’ясувалось, що в дорозі ключі загубились… Вийшло, як за словами класика, що «на Русі дві біди - дурні та дороги». То був, напевно, сигнал – символічне попередження про непередбачені події на будівництві міста у гирлі Кільчені і Самари.
Тиха і спокійна річка зі звивистим руслом показала руйнівний характер і стосилу впертість. Вона вийшла з берегів. У 1783 році повінь на Кільчені затопила новобудови, які стали на її шляху, шокувавши мешканців зухвалістю. 
За короткий час територія для містобудування стала непридатною. Затопило водою і мулом не лише береги, але велику площу. Там утворились болота, де роїлись хмари комарів, а через вологість й антисанітарію хворіли люди. Багато людей залишили це небезпечне місце назавжди.
Так річка-степовичка зірвала грандіозні плани царських вельмож побудувати на березі Кільчені «вертоград».
Для побудови нового Катеринослава чиновники знайшли місце на високому правому березі Дніпра, а будинки на берегах Кільчені руйнувались і розкрадались…
Через деякий час у слободі Підгородні пройшов поговір, що незабаром сюди приїдуть якісь новосели.Чого не хотіли і  чому мовчки опирались, те і вийшло…
Почалася звичайна колонізація російським урядом території, яка здавна належала до Самарської козацької паланки. Поселення, села, хутори, зимівники перетворились на військові й казенні слободи або закріпачені села. Соціальний устрій спочатку там мало чим відрізнявся від традиційного життя. Місцева адміністрація слободи (волосний голова, виборний, писар) стежили за збором податків, крім того, згодом їх почали примушувати виконувати різноманітні царські повинності. Місцеві жителі дивувалися, коли розглядали групу прибулих бідолах, а пан хизувався, що це він виграв у карти.  Пізно зрозуміли вільнолюбні земляки, що, втративши козацьку волю, вони дозволили одягти на шию кріпацьке ярмо.
Одночасно до нашого краю почали прибувати чужі люди. Це граф Потьомкін здійснював політику переселення, змінюючи національний склад населення. Він запросив росіян, німців, греків, болгар, сербів господарювати на «вільних землях». У 1789 році тут з’явились сім’ї пруських менонітів. Усього їх нараховувалось 379 чоловік. На протилежному боці Кільчені 60 сімей німців облаштувались і створили поселення Кронсгартен, а поруч із залишками руїн «вертограда» розташувалась слобода Юзефсталь, де осіли 30 сімей переселенців. Колоністам влада дала документ на володіння 65 десятинами землі, а кожній родині – 500 рублів «на розвиток». На кожну громаду виділено 6 жорнових каменів для млина. Мешканців звільнили від податків на 30 років, а чоловіків – від військової служби. Їм дозволено було рубати ліс для потреб громади. 
Присамар’я переселенців зустріло спокійно, але безлюдно. Багато колишніх козаків прибульців проігнорували. Вони спочатку чинили мовчазний спротив, а потім, залишивши зимівники, пішли на Кубань у пошуках кращої долі… Казали слобожани, що останній запорозький характерник (чародій) прокляв царедворця словами: «Хай тобі, Потьомо, за це буде такий вік, як зайцеві хвіст!» Прокляття подіяло. Невдовзі, на 52 році життя Потьомкіна обірвалося.
Німці-меноніти бережно ставились до природних багатств: річок, землі, лісу, луків. Новосели побудувались, насадили сади, були знавцями конярства, ковальської справи. Вони вважали, що знайшли свою Меністу.
У книзі «Самарівка у вирі історії» М.Долгов згадує, що відповідно до Воєнно-топографічної мапи Катеринославського повіту 1901 року та розповідей старожилів Самарівки, за новим селищем по дорозі до села Чумаки існувало поселення без назви. Воно значилось як Острог. Очевидно, Острог буремна хвиля народної революції стерла з лиця землі, а згодом на тому місці постало II відділення радгоспу «Нижньодніпровський». Сьогодні тут – мікрорайон «Молодіжний» селища Слобожанського.
Слід зауважити, що до Підгородненської селищної ради належали території сіл ім. Шевченка (Дніпро) і Самарівка, а також село Кулебівка Новомосковського району. І про складну громадсько-політичну ситуацію в 20-30-х роках, яку більшовики назвали «Великим переломом», відомо мало. Однак, те, що збереглося, – це дуже важлива інформація. У гнітючій атмосфері страху нишпорили НКВДисти, шукаючи «ворогів народу». І знаходили, бо «наші земляки були у загоні «Вільне козацтво» Федора Сторубля в 1918 році з Мануйлівки, який проголошував перед жителями Підгородні та Новомосковського повіту про вільну і незалежну Україну…» 
Житель Самарівки М.Нерода у клубі заводу закликав боротись за самостійну Україну. «У бібліотеці мав заборонену літературу і називав себе «отаманом», агітував створити загін для боротьби з червоними». Демонстративно носив український одяг, а ще… «держал крепкую связь с петлюровцем Иваном Савичем Бутом из Подгородного. Осужден органами НКВД».
У планах менонітів не було намірів залишити цей край у 1812 році під час війни з Наполеоном, ні в 1861, коли реформою було скасовано кріпацтво, ні після реформ Століпина, ані в 1914 році, адже проживало  тут 1553 мешканці. Була школа, бібліотека, два млини, кузня. За радянської влади створено сільраду, відкрито крамницю, організовано артіль ім. Карла Маркса, ім. Ворошилова, ім. Паризької комуни, ім. Тельмана. Селяни працювали за «трудодні», без зарплати. Жили люди «заможно», діти навчались у школі…
Реалізуючи рішення зборів окружкому від 22 лютого 1930 року, влада почала використовувати репресії проти «куркулів, як ворожого класу». Потім у села прийшов голод.
Минуло небагато часу, й німців у Присамар’ї не стало. Старожили пов’язують це з подіями II Світової війни. Одних радянська влада відправила в степи Казахстану, а інші поїхали до Німеччини.
Анатолій ХУДОКОН,
учитель-методист, відмінник освіти України.
смт Слобожанське,
Дніпропетровська область.
На знімку: у 70-х роках XVIII століття при впадінні річки Кільчені у Самару будувалося місто  Катеринослав-Кільченський. Для його будівництва за розпорядженням імператриці були привезені німці-будівельники. Якось у Німецькій слободі один хазяйновитий німець вибудував вежу – споруду для зберігання силосу. Він робив її на совість. Кажуть, що для її будівництва господар використовував сирі яйця, бо вони добре укріплюють будівельний розчин.